Вперше я почула про Мажену Люкс від професора Володимира Мокрого, який небезпідставно хизувався колекцією ікон у Фундації св. Володимира в Кракові. «Вона напрочуд тонко відчуває мистецтво!», казав він про … незрячу дівчину. Я тоді не зрозуміла його.
І ось волею обставин познайомилася з Маженою у Львові. Насправді, річ не в обставинах. Просто завжди знаходиться людина, яка доброю рукою підтримує Мажену у її наполегливих оптимістичних пошуках. Як, приміром, професор Ярослав Поліщук, який, до речі, нас з’єднав телефонічно. А півроку її повнокровного життя в українському місті забезпечило товариство «Зелений хрест» у Львові, і насамперед його керівник Олександр Волошинський, у домівці якого весь цей час жила польська волонтерка. Це ще одна несподіванка: Мажена – волонтерка! Але мене муляє давніше здивування:
– Мажено, яким чином ти можеш оцінити і відчути ікону?
– Не кожну. Для мене ікона – не кожна – передає щось таке, чого не можна відчути ні зором, ні нюхом – трошки на дотик, а трошки – хтось мені розказує, що там зображено – Матір Божа з дитинкою чи хтось інший – і від нього, як то сказати, щось від нього йде. І то не від кожної ікони чи картини.. Часом мені хтось каже: тут намальоване таке… І я собі уявляю: ого! То файний образ, картина.. Не всі картини до мене доходять.
– Тобто ти реагуєш на твори мистецтва абсолютно суб’єктивно. Так, мабуть, кожна людина мала б сприймати в ідеалі – «свої» картини…
– Набагато краще я можу зрозуміти не ікони, я розуміюся на музиці, на літературі, бо то краще мені сприймати, простіше.
–Ти закінчила україністику Ягеллонського університету в Кракові. А яким чином вибрала українську мову? Ти ж чистокровна полька, чи не так?
– Не зовсім. Дідусь був у мене з Німеччини. Я родом із Забжа, біля Катовіце, за 100 кілометрів від Кракова. Це шахтарський район. Мої батьки – зрячі. Я народилася передчасно, важила дуже мало. Моя мама думала, що я помру. Мені судилося вмерти. Але я вирішила: ні – я буду жити!
– Наш спільний знайомий – Ярослав Поліщук попереджав мене, що ти – дуже світла, креативна особа!
– Коли мені дуже зле, я беруся за себе і думаю: ні, я буду!
– Що ж все-таки вплинуло на рішення вивчати українську мову?
– Кіно. Щоби було смішніше – то завдяки наполовину росіянину, наполовину українцеві – правда, в паспорт не дивилася, але так мені здається. Я потрапила на фільм «Вогнем і мечем», де Олександр Домогаров в ролі Богуна настільки гарно говорив українською мовою, що вона мені припала до душі. Він такий красивий!.. Власне, всі казали, що він дуже красивий. А я сприйняла його просто на аудіо, на звук. І якось мене захопила та мова в його виконанні, що вирішила її вивчати. Спочатку здавалося, що це якась захцянка -забаганка, що мене вистачить на один семестр. Але ж ні!
– Тобі потрібні були якісь особливі інструменти для вивчення мови?
– Маю диктофон. П’ять років я працювала з диктофоном. Зрозуміло, що письмові роботи комусь диктувала, а пізніше в мене вже був комп’ютер – такий старий-старий – і я таким чином здавала письмові роботи чи екзамени. Мені давали тему. Я вибирала нотатки в бібліотеці. Треба було просити когось піти зі мною – давай пошукаєм! А потім мені начитували ті нотатки, фрагменти книжок мої дівчата, яким я дуже вдячна, часом викладачі, в тому числі професор Поліщук читав, а не мусів… А пізніше у мене з’явився сканер. Одна з дівчат допомагала мені підшукати якісь матеріали, я їх сканувала, вибирала, що мені потрібно, і відправляла роботу на комп’ютер.
– А коли ти починала навчання, то вже володіла спеціальною технікою?
– Не дуже. В дитсадок ходила біля Варшави (там сестри-монахині працюють). Потім перейшла до спеціальної початкової школи в Кракові, де навчалися діти з усієї Польщі. Потім нормально закінчила ліцей. І, на відміну від українських дітей, – я власне здивована, бо тут також є така школа, – одержала диплом. Тут теж якийсь іспит здають, звичайно. Але я не розумію, хто вирішив, що незрячим дітям не потрібен диплом! У нас це важливо: скінчив школу і ліцей – маєш одержати диплом. Все! А потім – університет. То все в Кракові. Я з Краковом взагалі дуже зв’язана.
– Отже, ти здобула фах літературознавця. Чи трактуєш себе як потенційний вчений-дослідник?
– Теоретично ніби й так. Але на практиці я би хотіла перекладати художню літературу. На жаль, практики не маю, бо не маю роботи – ні за фахом, ні не за фахом! Я хочу займатися перекладом. Але в Польщі є така проблема... Де я вже не писала, до кого не зверталася! Перекладача з української мови хочуть, але не незрячого. Певно, люди не прагнуть дати роботу незрячому перекладачу, бо бояться, що цією людиною доведеться займатися – чи за руку мене водити весь час, чи що…вдягати чи мити – я не знаю що! Але це якраз та робота, яка під силу мені (єдине, що я не можу читати, письмо від руки).Тут не потрібно нічого, окрім текстів і словників. Тим більше, що донедавна була така практика: «нашому» працедавцю давали гранти, гроші, щоби створити місце праці, придбати комп’ютери, спеціальні програми тощо. Таким чином можна було навіть цілий офіс організувати. Це не зв’язано з кризою. Я шукаю роботу 3-4 роки. Ясна річ, що потрохи працюю, пробую по інтернету підбирати тексти. Як часом перекладаю, то Олександр мені каже: українець так би не написав, то не звучить по-українськи. Але мушу вчитися.
– Я тобі можу дати свою прозу, принаймні розділ з нової книжки – для проби. Думаю, що й окрім мене, знайдуться автори, які б довірилися тобі. Але хто надрукує переклад? Це ще одна частина проблеми. Але перший етап – найважчий!
– Так, він вимагає праці. Я це знаю. Головне – якість перекладу, а це залежить тільки від мене.
– До речі, Мажено, як ти стала волонтером? В Україні це безпрецедентний випадок: вперше приїхали дві незрячі волонтерки – ти і Павліна Матеєк…
– Мені хтось прислав емейл, що шукають людей, які хотіли б приїхати в Україну. Подзвонила у Варшаву, мене спитали, а що ти вмієш. Я їм сказала, що вмію по-українськи якось говорити.
– Ти дуже добре розмовляєш українською...
– Мені відповіли: добре, що знаєш мову (хоч це й не обов’язково). Ти є перша на списку.
Хотіла, правда, на рік, а вдалося тільки на півроку. Завтра вже від’їжджаємо... Так непомітно пройшов час!
Взагалі у нашому проекті є співпраця між українськими і польськими закладами незрячих. Ми приїхали сюди як учасники польської програми «Молодь в дії», яка скеровує волонтерів по всьому світу: працювати із неповносправними, з дітьми вулиці – скрізь, де можна чимось допомогти… З цією програмою співпрацює «Зелений хрест» (український проект називається «Незряча молодь у Львові»). Ходимо в школу незрячих дітей, щось там домагаємо. Що директор скаже. Хотіли б робити більше. Але то вже інша справа. Беремо участь у заняттях з дітьми. Це 3-й клас, дуже файні дітки, сьогодні їдемо прощатися. Це школа- інтернат для незрячих дітей (школа № 100) у Львові. Крім того, ходжу в бібліотеку для незрячих. Часом доводиться робити якісь технічні речі – приклеїти, притулити, часом хтось приходить з комп’ютером – я розповідаю, як працювати з комп’ютером для незрячих…Часом комусь цікаво, як у Польщі живеться. Діти нас полюбили. Пам’ятаю таку ситуацію – нас з Павліною не було два тижні, ми захворіли А потім знову прийшли на заняття, в наш 3 клас, сіли тихенько на маленькі стільчики – і вчителька сказала: діти, прийшли до нас гості, які вже в нас були. І Поліна промовила півслова, а діти відразу: О, Маша і Павліна прийшли! І то було дуже приємно.
Мені подобаються імена Надія, Віра, Любов…
– А мені – Анна і Марія…
– Моя товаришка – Моніка. Ще мені подобається ім’я Божена. У мене була викладач Божена Томанек – людина вищого рівня, видно, що вона – дуже інтелігентна.
– Маєш рацію. Я знаю пані Божену і також захоплююся нею. Я називаю її «світлою панею»....
– Ще не забуду, як ми їздили також в Щирець, то недалеко від Львова. Там є польська громада, мішані родини українсько-польські. І ми вчили дітей польської мови. Гарні такі діти, дуже відкриті. Вони навчили мене помічати все добре і не дуже перейматися тим, що виходить не так, як би то нам хотілося. Добра програма!
– Я думаю, що ти ще не раз візьмеш участь у такій програмі?
– Не думаю, у такій програмі можна лишень один раз взяти участь. По-перше, тут можна тільки до 30 років. Мені 27. По-друге, можна тільки рік. Будемо подавати проект. Як вдасться. Я б дуже хотіла ще раз приїхати до Львова.
– Де ти тут живеш?
– В Сокільниках – у свого керівника пана Олександра, керівника організації, яка нас приймає. Разом з Павліною, яка зараз пішла в магазин. Вона трохи бачить. Жаль, що її немає, у неї – своя історія.
– А ти сама Львовом ходиш?
– Ні. Якби знала, що буду тут трохи довше, то навчилася б тут ходити. Тільки по Львову важко, бо багато що міняється, кожен день. Особливо важко їздити маршрутками, які не дотримуються розкладу руху і їздять як хочуть. Окрім того, міняють зупинку. І ще одна річ, таку маршрутку треба зупиняти, махаючи рукою. Але звідки я знаю, який то номер?! Незручно весь час допитуватися в людей. Мені простіше спілкуватися з ними по інтернету.
–А як ти користуєшся електронною поштою?
–У мене звичайний ноутбук. Зараз зроблю тихіше. Це програма, яка говорить. Я ще в школі одержала спеціальність бюрового техніка – вмію писати на друкарській машинці. Кожний тиждень нам робили перевірку на кількість і якість. Я робила 180 знаків на хвилину. Тобто я знаю клавіатуру, а комп’ютер просто читає. Я визначаю по звуку. Вводжу різні мови: польську, українську, російську… Якась там скринька є! Польська. А ну, відкривайся!
– Я маю ще таке запитання…
– Яке? Я можу робити кілька справ паралельно.
– Хочу ще запитати: і як тобі вдається любити цей світ, що дає наснагу вірити кожний день, що він буде добрий, що ..?
– Не знаю. Насправді, не кожен день для мене добрий. Як і всі, маю поганий настрій. Часом думаю, о Боже, знову попереду цілий день! Що я буду сьогодні робити? Якось так не зовсім добре. Так, як у кожного. Особливо в жінок, буває так, що о! По-друге, якщо канікули якісь довші і я не маю що робити – не треба вставати і бігти на заняття... Тоді що? Часом дуже дрібні речі дають радість, наприклад, хтось прийде, скаже добре слово – проста річ, звичайна, і стає вже краще. Або, як от недавно: привітали мене з іменинами. Вдома я святкую тільки уродини – восени. А все ж таки наша сім’я – нова сім’я, українська (ми називаємо Олександра татом, а його дружину – мамою), привітала мене і зробила мені свято. Павліна, напевно, сказала їм. Така звичайна проста річ. Або хтось прийде і скаже щось приємне. І вже день стає кращим.
Я намагаюся не планувати надто наперед. Можу сказати, що, скажімо, через 10 років я б хотіла працювати, мати своє місце в житті, квартирку чи кімнатку, так, щоби не блукати по світі – я не маю зараз коштів на власне житло. Я власне хотіла купити щось у Львові, а тут такі самі ціни. В Кракові паскудні ціни. Хотіла б сім’ю мати…
– Тобі казали, яка ти гарна, коли усміхаєшся, що ти дуже світла? Я думаю, що це всі бачать: і зрячі, і незрячі...
– Жаль, що Павліна пішла, у неї своя історія…
– Ось моя адреса. Вулиця Сяйво на Левандівці. Будеш у Львові наступного разу – заходь!
– Оце цікаво! Я живу зараз на вулиці Сяйво в Сокільниках.
– Я тобі бажаю, щоби мрії збувалися, щоби ти зайнялася перекладом та щоб мала доброго товариша поруч.
– Та певно багато є таких людей, тільки треба шукати.
– Дякую тобі, Мажено!
